Ху­дож­ни­ки, на­род­жені Україною. По­вер­таємо своє.

    Все­світньовідо­мий ав­тор «Чор­но­го квад­ра­та» Ка­зи­мир Мале­вич на­ро­ди­вся у Києві, Зінаїда Се­реб­ря­ко­ва у «са­мо­му центрі Росії» на ху­торі біля Хар­ко­ва, Во­ло­ди­мир Бо­ро­ви­ковсь­кий у Мир­го­роді, Ілля Репін у Чу­гуєві, Дмит­ро Ле­ви­ць­кий у с. Ма­яч­ка Пол­тавсь­кої гу­бернії. Цей спи­сок без кінця і без краю. Але всі ці ху­дож­ни­ки – ви­датні «російські ху­дож­ни­ки».
    Лег­ко і про­сто ав­тор об'ємно­го ви­дан­ня «Ис­кус­ство Рос­сии ХХ ве­ка» Н.Сте­па­нян віддає до ми­стецтва Росії Те­тя­ну Яб­лонсь­ку, Марію При­ма­чен­ко, Ган­ну Со­бач­ко, Ми­хай­ла Бой­чу­ка, Фе­до­ра Кри­чевсь­ко­го і т.д. І навіть наш улюб­ле­ний пет­риківсь­кий роз­пис (а у них він чо­мусь став «пет­ряківсь­ким») за­гар­ба­ли.
    Це по­ча­ло­ся у 1155 році ко­ли «Ви­ш­го­родсь­ка іко­на Бо­жої ма­тері» як на­зи­вав її М.Гру­шевсь­кий, а на­разі ще й досі відо­ма під на­звою «Во­ло­ди­мирсь­ка Бо­го­матір» бу­ла ви­ве­зе­на з Русі-України у Во­ло­ди­мир-на-Клязмі (росія) суз­дальсь­ким кня­зем Андрієм Юрієви­чем (стар­шим із Дов­го­ру­ко­вичів). Це «ви­ве­зен­ня» бу­ло, як до­сить ши­ро­ко відо­мо, ви­кра­ден­ням.
    Російські дже­ре­ла неод­но­ра­зо­во опи­су­ва­ли це дійство, не со­ром­ля­чись, а навіть хи­зу­ю­чись: це був сміли­вий крок, зухва­ле ви­кра­ден­ня («дерз­кое по­хи­ще­ние свя­ты­ни»). «І тої ночі Андрій ниш­ком від ки­ян і від бать­ка «без от­че по­вленія» - ви­крав свя­тую ту іко­ну й по­ска­кав зі своєю дру­жи­ною на північ».
    Так по­ча­ла­ся історія то­таль­но­го гра­бу­ван­ня, що три­ває і до сьо­годнішньо­го дня.
    На по­дан­ня ки­ян ве­ли­кий князь Віто­вт скар­жи­вся кон­стан­ти­но­польсь­ко­му патріар­хові на мит­ро­по­ли­та київсь­ко­го і мос­ковсь­ко­го Фотія «Київ у ніщо по­клав­ши, все з ньо­го пе­ре­но­сять у Моск­ву… Святі мощі, скіпетр Пре­свя­тої Бо­го­ро­диці, різні іко­ни, об­кла­дені зо­ло­том…» Хто мо­же по­раху­ва­ти, скільки во­ни то­го по­ви­но­си­ли? При­ве­зен­ня ікон і інших свя­щен­них ре­чей з Києва в Моск­ву бу­ло та­ким надмірним, що вре­шті Фотій скан­даль­но втра­тив київсь­ку мит­ро­полію, але ж все що вкра­ли, за­ли­ши­ло­ся у Москві.
    
  Зга­ду­ю­чи Ліну Ко­стен­ко:
«Не по­ща­сти­ло на­шо­му на­ро­ду.
Дав Бог сусідів, ла­сих до на­шесть.
За­бра­ли все – і зем­лю, і сво­бо­ду.
Те­пер за­бра­ти хо­чуть вже і честь.
Сусід північний, хи­жий і ве­ли­кий.
Дрімучій зли­день, лю­бить не своє.
Ко­лись у греків Янус був дво­ли­кий
А в цих орел дво­гла­вий. Зак­лює.
Це чор­на прірва з хи­жею дес­ни­цею,
Смур­на од крові, смут своїх і свар.
Го­то­ва світ на­кри­ти, як спідни­цею
Мат­рьо­ха на­кри­ває са­мо­вар.
Був Київ столь­ний, Русь бу­ла свя­тою.
А мос­ко­ви­ти – Русь уже не та.
У них і кня­зя зва­ли Ка­ли­тою – 
Та­ка страш­на за­хлан­на ка­ли­та!
Дрімучій світ. Ні сло­ва, ні на­у­ки.
Все за­гре­бу­ще, на­р­ване, хмільне.
Орел – дво­гла­вий. Юрій – дов­го­ру­кий.
Хай Україну ча­ша ця мине!

    Пе­ред на­ми стоїть непро­ста і три­ва­ла ро­бо­та – по­вер­ну­ти своє – історію, національ­ну куль­ту­ру, мо­ву, віру – все що віка­ми зни­щу­ва­ло­ся та при­влас­ню­ва­ло­ся росіяна­ми.
    Навіть на­шу рідну За­порізь­ку об­ласть, її тимча­со­во оку­по­ва­ну ча­сти­ну, во­ни вва­жа­ють своєю і внес­ли в свою кон­сти­туцію.
    Іде війна. Віка­ми во­ю­ють українці за свою Неза­лежність, за пра­во бу­ти українця­ми і жи­ти на своїй вільній землі.
    Ми пе­ре­мо­же­мо!
    Сла­ва Україні! Смерть во­ро­гам!
 

Га­ли­на Бо­ри­со­ва,
ми­стец­т­во­зна­ве­ць,
за­слу­же­ний працівник куль­ту­ри України