Ми про­до­в­жуємо на­шу роз­повідь про жит­тя та творчість Лесі Українки. Сьо­годні ми бу­де­мо манд­ру­ва­ти «рідним ку­точ­ком», ти­ми місця­ми, які бу­ли до­рогі її сер­цю, з яки­ми бу­ли пов’язані світлі та добрі спо­га­ди, які на­ди­ха­ли її та­лант.

«...Найрідніший для мене край – Во­линь» - неод­но­ра­зо­во пи­са­ла Ле­ся. Її раннє ди­тин­ство прой­шло на жи­то­мирській Во­лині, у містеч­ку над Случ­чю – Но­во­граді-Во­линсь­ко­му. Але са­ме в Лу­ць­ку «по­ча­ли­ся два най­визначніші у Ле­си­но­му житті про­це­си: там по­ча­ла­ся її творчість, що піднес­ла її так ви­со­ко, там по­ча­ла­ся страш­на неду­га, що за­на­па­сти­ла її в роз­квіті твор­чості» - пи­са­ла у спо­га­дах сест­ра Оль­га Ко­сач-Кри­ви­нюк.

Місця, що на­ди­ха­ли Ле­син та­лант при­ва­би­ли і ху­дож­ни­ка Ва­лен­ти­на Фе­о­досійо­ви­ча Ки­рил­ко­ва (1936). На­ро­див­шись та нав­ча­ю­чись на півдні, в Одесі, своє твор­че жит­тя він навіки пов’язав з Лу­ць­ком, Во­лин­ню. По­е­тичні во­линські краєви­ди, за­мок Лю­бар­та, рідна домівка, до якої за­вжди ли­ну­ла ду­шею Ле­ся Українка – ху­дож­ник зро­бив серію ліно­ритів, сю­же­ти яких роз­повіда­ють про ці місця. Ро­бо­ти стилістич­но цілісні та май­стер­но ви­ко­нані, їх мож­на порівня­ти із тво­ра­ми на­род­но­го ми­стецтва. Ху­дож­ник неви­пад­ко­во в такій ма­нері ство­рює свої ліно­ри­ти, на­че на­га­дує, що жи­ве в краю майстрів-різьб’ярів, бо кож­на ро­бо­та ніби ство­ре­на їх вправ­ною ру­кою.
За­мок Лю­бар­та – сим­вол ве­личі Во­лині. Як і ко­жен за­мок він має свої ле­ген­ди, що огор­та­ють йо­го фле­ром таємни­чості. Од­на з них роз­повідає історію йо­го ство­рен­ня: ли­товсь­кий князь Лю­барт взяв собі за дру­жи­ну во­линсь­ку княж­ну на ім’я Агрипіна. На знак ве­ли­кої си­ли ко­хан­ня збу­ду­вав він для неї за­мок з трьо­ма ве­жа­ми, що за­свідчу­ва­ли вічність і щирість по­чуттів кня­зя. Кож­на з веж ма­ла свою на­зву, але бу­ла своєрідним сим­во­лом Віри, Надії та Лю­бові.

Про Бо­жу лю­бов до во­линсь­кої свя­тині роз­повідає ще од­на ле­ген­да: під час на­па­ду хансь­ко­го війсь­ка на­ля­кані меш­канці зібра­ли­ся у церкві Іва­на Бо­го­сло­ва на мо­лит­ву з про­хан­ням про за­хист. Бог по­чув їх, і ста­ло­ся справжнє ди­во – вітер змінив свій на­пря­мок і всі стріли по­летіли у на­пад­ників. І чим далі ме­та­ли стріли – тим більше ги­ну­ло воїнів по той бік укріплень...

На­пев­но ці «ча­су дав­ньо­го скри­жалі» бу­ли доб­ре відомі і таїна та ве­лич Лу­ць­ко­го зам­ку по­ста­ва­ли пе­ред Ле­сею Українкою:
...В дворі ста­ро­го зам­чи­ща-руїни
зібра­лись ми на віче, все по­важні...
...Зуб­ча­та тінь від зам­ко­во­го му­ру
все дов­ша­ла, а далі й двір по­кри­ла.
В бой­ниці небо ста­ло тем­но-синім....
Ціка­во, що на стінах зам­ку – ба­га­то на­писів йо­го відвіду­вачів, що за­ли­ши­ли тут згад­ку про се­бе. Най­старіший за­пис зроб­ле­ний 1602 ро­ку. За­ува­жи­мо, що нецен­зур­них і зне­важ­ли­вих – немає. Та­кож зберігся на­пис, який за­ли­ши­ла сест­ра Лесі Українки Оль­га Ко­сач.

За­мок увійшов до пе­реліку «Се­ми чу­дес України» і є сим­во­лом Лу­ць­ка.
«Ко­ло­дяжне – пра­дав­ня осе­ля. Пе­ре­каз ка­же, що наз­ва по­хо­дить від незлічи­мих ко­ло­дязів, ку­ди ски­да­ли в ча­си по­ган­ства жерт­ви для вти­хо­ми­рен­ня яко­гось стро­го­го бо­га» - пи­сав Юрій Ко­сач, небіж Лесі Українки.

У травні 1882 р. сім'я Ко­сачів пе­реїха­ла з Лу­ць­ка в с. Ко­ло­дяжне, у бу­ди­нок, який у ро­дині звав­ся ве­ли­ким. Тут на­ро­ди­ли­ся мо­лодші діти - Ок­са­на, Ми­ко­ла, Ізи­до­ра. Ро­ди­на збільши­ла­ся, діти підро­ста­ли і в 1890 році у са­дибі по­бу­ду­ва­ли Ле­син "білий" бу­ди­но­чок, а в 1896 р. – "сірий" бу­ди­нок, що йо­го на­зи­ва­ли батьківсь­ким.
Вікна та вікон­ниці йо­го бу­ли по­фар­бо­вані в сірий колір, від чо­го й пішла наз­ва. Ціка­во, що в домі бу­ла та­кож «сіра» віталь­ня, що од­но­час­но бу­ла і ляль­ко­вим те­ат­ром, де Ко­сачі ста­ви­ли ви­ста­ви.

По­коївка ро­ди­ни Ко­сачів Вар­ва­ра Дмит­рук зга­ду­ва­ла, як за­кла­да­ли бу­ди­нок: «…од­но­го ран­ку у двір прий­шли май­стри, му­зи­кан­ти з Лю­би­то­ва. Пет­ро Ан­то­но­вич виніс відро горілки і став при­ча­ща­ти та при­мо­в­ля­ти: «Пий­те, лю­ди, та ве­селіться, грай­те, щоб до­мик цей був ве­се­лим і той, хто в ньо­му бу­де меш­ка­ти». По­кла­ли перші ка­мені, окро­пи­ли їх горілкою».
Ко­сачі ду­же лю­би­ли цю са­ди­бу: «Ко­ло­дяжне - це, власне, вдо­ма, а ре­шта, то це все так собі - між іншим…»

За­раз тут роз­гор­ну­то Літе­ра­тур­но-ме­моріаль­ний му­зей Лесі Українки, що по­чав свою історію з 1949 ро­ку. Од­ним з йо­го екс­по­натів є своєрідна адре­са, «на­пи­са­на» ру­кою Лесі: «Моя адре­са: Ко­вель. Во­линск.губ. с.Ко­ло­дяжне.»

«Щоб бу­ло про­сторніше, збу­ду­вав за це літо окре­ме літе­ра­турне ша­ле-флігель для стар­ших дітей, і в ньо­му жи­вуть Ле­ся і Ліля, а Ми­ша теж, ко­ли приїздить ту­ди, ми ж з ма­ли­ми жи­ве­мо в домі. Із цьо­го роз­се­лен­ня маємо роз­ва­гу, то ми хо­ди­мо до Лесі, то во­на до нас на обід» - зга­ду­вав Пет­ро Ан­то­но­вич Ко­сач.

Ермітаж, як на­зи­ва­ла йо­го Ле­ся з’яви­вся у 1890 році. Бла­китні вікон­ниці, білі стіни – від чо­го і от­ри­мав він свою на­зву – «білий». Звер­ху був відкри­тий бал­кон, йо­го ще на­зи­ва­ли со­лярієм. Дно бал­ко­ну всте­ля­ли жер­стю, звер­ху на­си­па­ли пісок. Він нагрівав­ся на сонці, і Ле­ся прий­ма­ла со­нячні ван­ни, що по­лег­шу­ва­ли її стан при ту­бер­ку­льозі.

У «біло­му» бу­ди­ноч­ку мо­ло­да по­е­те­са жи­ла з 1893, пе­ре­важ­но влітку, під час своїх приїздів до Ко­ло­дяж­но­го. Тут з’яви­ли­ся її тво­ри: «До­ро­га», цик­ли по­езій «Ме­лодії» і «Пісні про во­лю» та ін. Тут во­на скла­да­ла спи­сок ав­торів, що ма­ли увійти до бібліотеч­ки кра­щих творів світо­вої літе­ра­ту­ри українсь­кою мо­вою. Тут на­пи­са­ний нею курс «Ста­ро­дав­ня історія східних на­родів» для мо­лод­ших се­стер і бра­та.
У лю­то­му 1907 р. Ле­ся во­станнє по­бу­ва­ла тут.

«Бла­кит­на» кімна­та, як її на­зи­ва­ла Ле­ся – віталь­ня у «біло­му» бу­ди­ноч­ку. У різні ча­си тут бу­ва­ли відомі діячі українсь­кої куль­ту­ри: І. Фран­ко, Ф. Кра­си­ць­кий, сім’ї М. Ли­сен­ка і М. Ста­ри­ць­ко­го та ін. Ве­ли­ся літе­ра­турні роз­мо­ви, співа­лись українські пісні, гра­ла му­зи­ка.

По­се­ре­дині кімна­ти – оваль­ний стіл, по­кри­тий ска­тер­ти­ною, на столі – га­со­ва лам­па. Біля стіни – неве­ли­кий ди­ван із ви­со­кою спин­кою, на стінах – ве­ли­ке дзер­ка­ло, краєви­ди міст, де бу­ва­ла Ле­ся Українка.

Ве­ли­ку ча­сти­ну кімна­ти зай­має ро­яль. Йо­го клавіші пам’ята­ють до­тик рук Лесі. Ро­яль небозі по­да­ру­ва­ла дру­жи­на Ми­хай­ла Дра­го­ма­но­ва Люд­ми­ла Ми­хайлівна. Інстру­мент да­тується 1860 ро­ком і ви­го­тов­ле­ний фран­цузь­кою фірмою «Плеєль», яка пра­цює і досі.

«Ле­ся Українка доб­ре зна­ла му­зи­ку, з ве­ли­ким по­чут­тям гра­ла на піаніно. Особ­ли­во во­на за­хо­плю­ва­ла мене со­на­тою Бет­хо­ве­на «Quasi una fantasia» («Місяч­на со­на­та»), ви­ко­ну­ва­ла тво­ри Ліста, Шо­пе­на, Мо­цар­та, Шу­ма­на, Чай­ковсь­ко­го, ду­же доб­ре гра­ла сюїту Гріга «Пер Гюнт», яка тоді щой­но з'яви­ла­ся» - зга­ду­вав Нестор Гам­ба­ра­швілі, ко­хан­ня 24-річної Лесі.

За свідчен­ням про­фе­сор­ки На­талії Сви­ри­ден­ко: «на те­ри­торії України є три найбільші ра­ри­тетні ро­ялі: ро­яль Те­ре­щенків у Національ­но­му му­зеї історії України, ро­яль Рубінштей­на в Одесь­ко­му бу­дин­ку вче­них та ро­яль Лесі Українки в Ко­ло­дяж­но­му».
До 150-річно­го ювілею ре­став­ра­то­ри по­вер­ну­ли ро­я­лю йо­го первісне зву­чан­ня.
Троє із ше­сти дітей Ко­сачів – Ок­са­на, Ізи­до­ра і Ми­ко­ла – бу­ли охре­щені у селі Во­лош­ки, що роз­ки­ну­ло­ся за декілька кіло­метрів. Спра­ва в то­му, що своєї церк­ви в Ко­ло­дяжне не ма­ло і се­ля­ни хо­ди­ли на служ­бу Бо­жу до сусідніх Во­ло­шок. У 1845 році тут був збу­до­ва­ний неве­ли­кий ошат­ний де­рев’яний Свя­то-Ми­ко­лаївсь­кий храм. Місце бу­ло світле і доб­ре.

Од­ра­зу за церк­вою рос­ли старі ду­би. Два з них і сто­ять там нині, один з яких на­зи­ва­ють Ду­бом Ко­сачів. За­раз це – бо­танічна пам’ят­ка при­ро­ди місце­во­го зна­чен­ня «Ду­би зви­чайні–ве­летні»: два де­ре­ва 525 і 625 років, із діамет­ра­ми стов­бурів 1, 2 і 2, 0 метрів відповідно та за­в­виш­ки 25,0 і 27,0 метрів, що ро­с­туть на півдні се­ла.
На жаль на Різдво, 7 січня 2007 ро­ку Свя­то-Ми­ко­лаївсь­ка церк­ва бу­ла зни­ще­на во­гнем. Але цер­ков­на гро­ма­да звер­ну­ла­ся до лю­дей: «Відбу­дуй­мо храм всім ми­ром!» І но­ва церк­ва по­ста­ла на місці згорілої

Стар­ший на­у­ко­вий співробітник
Юлія Мар­ти­нен­ко