Ле­ся Українка – геніаль­на осо­бистість, яка за­ли­ши­ла в історії українсь­кої літе­ра­ту­ри ко­ло­саль­ний слід.
Справжнє ім’я Лесі Українки – Ла­ри­са Ко­сач Квітка. Впер­ше во­на підпи­са­ла­ся псев­донімом “Українка ” у віці 13 років. При­кла­дом для неї в цьо­му став дядь­ко – Ми­хай­ло Дра­го­ма­нов, яко­го пись­мен­ни­ця ніжно лю­би­ла і ду­же по­ва­жа­ла. Дра­го­ма­нов спо­чат­ку підпи­су­вав­ся, як “українець”, а дівчи­на хотіла бу­ти схо­жою на ньо­го. У колі сім’ї її на­зи­ва­ла Ле­сею, то­му цілком зро­зуміло, що во­на воліла цей більш ми­ло­звуч­ний варіант.
Ле­ся на­ро­ди­лась 25 лю­то­го 1871р. у Но­во­граді-Во­линсь­ко­му у ро­дині українсь­ких інтелігентів Пет­ра Ан­то­но­ви­ча Ко­са­ча та Оль­ги Петрівни Ко­сач (з ро­ду Дра­го­ма­но­вих).
Бать­ко, Пет­ро Ан­то­но­вич – юрист за фахом, ви­пуск­ник Київсь­ко­го універ­си­те­ту, більшу ча­сти­ну жит­тя слу­жив у Во­линській гу­бернії в уста­но­вах у спра­вах се­лян. Він був чле­ном київсь­кої «Ста­рої гро­ма­ди», де по­знай­о­ми­вся з Ми­хай­лом Пет­ро­ви­чем Дра­го­ма­но­вим та йо­го мо­лод­шою сест­рою Оль­гою.
Ма­ти, Оль­га Петрівна Дра­го­ма­но­ва-Ко­сач – дво­рян­ка за по­ход­жен­ням, по­е­те­са й дитяча пись­мен­ни­ця під псев­донімом Оле­на Пчілка, бу­ла ак­тивісткою ураїнсь­ко­го жіно­го ру­ху, ви­да­ва­ла аль­ма­нах “Пер­ший вінок”.
Дядь­ко, Ми­хай­ло Дра­го­ма­нов – уче­ний, гро­мадсь­кий діяч, пе­ред ви­му­ше­ною еміграцією до Франції й Бол­гарії співпра­ц­ю­вав з Фран­ком Фор­му­вав ха­рак­тер племінниці згідно зі своїми соціалісти­чи­ми пе­ре­ко­нан­ня­ми і де­а­ла­ми служіння батьківщині, які во­на пе­ре­рос­ла, до­по­ма­гав як літе­ра­тур­ний кри­тик і фольк­ло­рист.
Ма­ла стар­шо­го бра­та Ми­хай­ла та мо­лод­ших – Оль­гу, Ок­са­ну, Ми­ко­лу та Ізи­до­ру Ко­сачів.
Та­то у де­креті – це на­справді досі рідкість для українсь­ких ре­алій. Про­те для ро­ди­ни Оле­ни Пчілки та Пет­ра Ко­са­ча це бу­ло нор­мою ще на­прикінці ХІХ століття. Ще 150 років то­му їх сім’я ма­ла тра­диції та ролі, які за­раз є звич­ни­ми для євро­пейсь­ких країн.
Адже ко­ли в по­друж­жя на­ро­ди­ла­ся Ла­ри­са, Оле­на Пчілка за­не­ду­жа­ла на анемію, тож мо­ло­ка для немо­в­ля­ти не ви­ста­ча­ло. То­му во­на поїха­ла ліку­ва­ти­ся в Євро­пу на пів ро­ку.
А Пет­ро Ко­сач за­ли­ши­вся вдо­ма з дво­ма ма­лень­ки­ми дітьми. І щоб на­леж­но за ни­ми до­гля­да­ти, він узяв відпуст­ку на ро­боті і са­мостійно го­ду­вав Ле­сю ко­ров’ячим мо­ло­ком, роз­ве­де­ним з во­дою. Дитячі ро­ки по­е­те­си ми­на­ли на Поліссі. Взим­ку Ко­сачі жи­ли в Лу­ць­ку, а літом — у с. Ко­ло­дяжне.
У ди­тинстві Ла­ри­су мож­на бу­ло на­зва­ти ди­ти­ною-інди­го. Во­на во­лоділа ней­мовірни­ми ро­з­умо­ви­ми здібно­стя­ми. Вже в 4 ро­ки вміла чи­та­ти, в 6 років – чу­до­во ви­ши­ва­ла, а в 9 років з-під її пе­ра вий­шов пер­ший вірш. Во­на дос­ко­на­ло во­лоділа шістьма мо­ва­ми: українсь­кою, російсь­кою, італійсь­кою, фран­цузь­кою, польсь­кою та німе­ць­кою. Доб­ре зна­ла ла­тинь. Пе­ре­кла­да­ла з дав­ньо­гре­ць­кої, німе­ць­кої, англійсь­кої, фран­цузь­кої, італійсь­кої та польсь­кої мов, хоч і не нав­ча­ла­ся в школі. Її освітою зай­ма­ли­ся ма­ти і при­ватні вчи­телі. Крім цьо­го, во­на чу­до­во гра­ла на фор­тепіано. Для своїх се­стер во­на на­пи­са­ла підруч­ник “Ста­ро­дав­ня історія східних на­родів”. На той мо­мент українці бу­ло всьо­го 19 років.
Див­но, але при всьо­му цьо­му, ма­ти Лесі  не вва­жа­ла доч­ку до­сить та­ла­но­ви­тою і ро­зум­ною. Оле­на бу­ла пе­ре­ко­на­на, що тільки во­на змо­же пра­виль­но ви­хо­ва­ти і нав­чи­ти свою ди­ти­ну. То­му не доз­во­ля­ла дочці відвіду­ва­ти шко­лу аж до 5-го кла­су. До цьо­го періоду дівчин­ка зай­ма­ла­ся за індивіду­аль­ною до­маш­ньою про­гра­мою. У сім’ї Ле­ся ма­ла близь­ко­го дру­га, з яким про­во­ди­ла прак­тич­но весь вільний час. Це був її брат Ми­хай­лик. Зва­жа­ю­чи на їхні тісні сто­сун­ки, ро­дичі навіть звер­та­ли­ся до них, ви­ко­ри­сто­ву­ю­чи одне спільне сло­во замість імен — «Ми­ше­лосіє». Ма­ти дітей за­вжди більш при­хиль­но ста­ви­ла­ся до си­на та ще й не мог­ла спокійно сприй­ма­ти но­ров­ли­вий Ле­син ха­рак­тер.
Перші сто­сун­ки з чо­ловіком в Лесі Українки відбу­ли­ся, ко­ли їй бу­ло 15 років. Із Мак­си­мом Сла­винсь­ким, який вже був по­в­нолітнім, во­ни ра­зом пе­ре­кла­да­ли Гейне (сло­во єднає). Про­те пізніше Мак­си­ма за­аре­шту­ють за кор­до­ном і за­му­чать до смерті у в’яз­ниці чекісти.                                 
Од­ним з тих, до ко­го ма­ла лю­бовні по­чут­тя Ле­ся, був Сергій Мер­жинсь­кий. Са­ме йо­му во­на при­свя­ти­ла свій твір “Твої ли­сти за­вжди пах­ну­ти зів’яли­ми тро­ян­да­ми”. Але він ста­ви­вся до неї, як до близь­ко­го дру­га. Навіть ко­ли Сергій Мер­жинсь­кий по­ми­рав і Ле­ся пе­ре­бу­ва­ла по­руч з ним, то так і не до­че­ка­ла­ся взаємності. Замість цьо­го, Мер­жинсь­кий по­про­сив її піклу­ва­ти­ся про іншу жінку, яку він дійс­но лю­бив. Са­ме тут біля пе­ред­смерт­но­го ло­жа сво­го ко­ха­но­го, літе­ра­тор­ка на­пи­са­ла «Одер­жи­му». Всьо­го ли­ше за од­ну ніч.
У ли­сто­паді 1898 ро­ку Ко­сач знай­о­мить­ся з 18-літнім пер­шо­курс­ни­ком Кли­мен­том Квіткою в літе­ра­тур­но-ар­ти­стич­но­му гурт­ку Київсь­ко­го універ­ти­те­ту де чи­та­ла своє оповідан­ня «Над мо­рем», про­по­нує йо­му за­пи­са­ти від се­бе пісні, які за­хопле­но зби­рає фольк­ло­рист. Зго­дом знай­ом­ство пе­ре­ро­стає в сто­сун­ки. Влітку 1901 ро­ку Кльо­ня (так на­зва­ли йо­го Ко­сачі) скла­дає Ла­рисі ком­панію в по­до­рожі Бу­ко­ви­ною. Сьо­годні ми б на­зва­ли ці сто­сун­ки цивільним шлю­бом, який три­вав близь­ко 5 років, аж по­ки Ле­ся та Кли­мент обвінча­ли­ся у 1907 році. Тоді її ма­ма Оле­на Пчілка бу­ла про­ти цьо­го шлю­бу, то­му вінчан­ня прой­шло без свідків і го­стей. Ціка­во, що про вінчан­ня Ле­ся Українка сповісти­ла батьків ли­стом. По­друж­жя навіть відмо­ви­ло­ся від фінан­со­вої до­по­мо­ги Ко­сачів.
Офіційний чо­ловік Кли­мент Квітка був мо­лод­шим від Лесі на 9 років, хворів ту­бер­ку­льо­зом, не мав статків.  Па­ру­бок по­сту­по­во по­чав про­да­ва­ти усе, що на­жив: від меблів до кни­жок, аби опла­ти­ти ліку­ван­ня дру­жи­ни. Після смерті по­е­те­си Кли­мент про­жив ще 40 років.
Де­які дослідни­ки твор­чості по­е­те­си вва­жа­ли, що у неї був ро­ман з Оль­гою Ко­би­лянсь­кою. Та­ке при­пу­щен­ня бу­ло зроб­ле­но на підставі ли­сту­ван­ня між дво­ма жінка­ми. У ній Ле­ся ча­сто на­зи­ва­ла Оль­гу лас­ка­ви­ми прізвись­ка­ми, на­при­клад “хтосічкою”. Але більш імовірно, що їхні сто­сун­ки все-та­ки бу­ли дружніми.
Ле­ся на­ро­ди­лась ду­же кво­лою і потім все вигля­да­ла тендітною. В ро­дині її лю­бов­но зва­ли Зеїчкою (то­нень­кою би­ли­ноч­кою). В 1880 році в неї ви­яви­лись озна­ки хронічної хво­ро­би, яку дов­го не мог­ли визна­чи­ти. Ви­яви­лось, що це ду­же при­кра фор­ма ту­бер­ку­льо­зу кісток (кок­си­ту). 11.10.1883р. Лесі бу­ло зроб­ле­но опе­рацію на вра­же­них кістках лівої ру­ки, але ду­же ско­ро з’ясу­ва­лось, що вра­же­но та­кож кістки пра­вої но­ги. Болі в нозі, то сти­ха­ю­чи, то підси­лю­ю­чись до нестерп­них, пе­ресліду­ва­ли Ле­сю аж до 1899 ро­ку, ко­ли в Берліні їй бу­ло зроб­ле­но вда­лу опе­рацію. Оду­жав­ши після неї, Ле­ся змог­ла на­ре­шті хо­ди­ти відносно вільно. По­чи­на­ю­чи з кінця 1907 ро­ку у Лесі з’яви­ли­ся озна­ки ту­бер­ку­льо­зу ни­рок. Єди­ною ра­дою на цю хво­ро­бу бу­ло кліма­тичне ліку­ван­ня в Єгипті, де Ле­ся про­ве­ла зи­мові се­зо­ни 1909 – 1910, 1911, 1912 – 1913 років. Це бу­ли паліативні за­хо­ди, які уповільню­ва­ли роз­ви­ток хво­ро­би, але не мог­ли її спи­ни­ти.
Ви­кли­кані по­тре­бою в ліку­ванні по­до­рожі до Німеч­чи­ни, Ав­ст­ро-Угор­щи­ни, Італії, Єгип­ту, кілька­ра­зові пе­ре­бу­ван­ня на Кав­казі, в Кри­му зба­га­ти­ли вра­жен­ня пись­мен­ниці та спри­я­ли роз­ши­рен­ню її кру­го­зо­ру. По­бу­вав­ши 1891-го на Га­ли­чині, а зго­дом і на Бу­ко­вині, Українка по­знай­о­ми­ла­ся з ба­гатьма визнач­ни­ми діяча­ми Західної України: І.Фран­ком, М.Пав­ли­ком, О.Ко­би­лянсь­кою, В.Сте­фа­ни­ком, О.Ма­ко­веєм, Н.Ко­бринсь­кою.
Ос­нов­на те­ма твор­чості Лесі Українки – це національ­но-виз­воль­на бо­роть­ба українсь­ко­го на­ро­ду, упев­неність у неми­нучій пе­ре­мозі в цій бо­ротьбі. Ця політич­на по­езія ніко­ли не бу­ла агітацією, при­сто­со­ва­ною ви­ключ­но до по­треб біжу­чої хви­ли­ни. Не да­ю­чи ніяких по­рад що­до про­гра­ми й так­ти­ки ре­во­люційної бо­роть­би, що­до кон­крет­них шляхів втілен­ня іде­алів сво­бо­ди, і навіть не на­зи­ва­ю­чи сло­ва «Україна», Ле­ся по­ка­зу­ва­ла ро­ман­тичні кар­ти­ни цієї бо­роть­би.
Ле­ся Українка упро­до­вж усьо­го жит­тя ціка­ви­ла­ся українсь­ким фольк­ло­ром. Во­на зна­ла ду­же ба­га­то на­род­них пісень (близь­ко 500) і са­ма бу­ла визнач­ним носієм фольк­ло­ру. Ле­ся Українка і Кли­мент Квітка бу­ли пер­ши­ми українсь­ки­ми фольк­ло­ри­ста­ми, які по­ча­ли за­пи­су­ва­ти ви­ко­нан­ня на­род­них співів на фо­но­граф. У 1908р. Ле­ся виділи­ла із своїх неве­ли­ких ко­штів 300 рублів для Філа­ре­та Ко­лес­си, за­в­дя­ки чо­му він зміг за­пи­са­ти ба­га­то дум для сво­го фун­да­мен­таль­но­го ви­дан­ня.
Ле­ся Українка вве­ла в на­шу мо­ву такі сло­ва як «на­про­весні» та «промінь». І як­що пер­ше ще мож­на зро­зуміти як літе­ра­тур­ний нео­логізм, то дру­ге – це ж уже навіть на­у­ко­вий термін! Див­но, адже за­раз нам ці сло­ва зда­ють­ся цілком звич­ни­ми. І в по­всяк­ден­но­му мо­в­ленні ми од­но­знач­но відда­мо пе­ре­ва­гу сло­ву «промінь» аніж йо­го істо­рич­но­му по­пе­ред­ни­ку «луч». А Оле­на Пчілка, ма­ти Лесі, да­ла жит­тя озна­чен­ню, без яко­го про­сто не мож­на уяви­ти нинішній мов­ний за­пас – сло­ву «ми­стец­тво». З її лег­кої ру­ки в нашій мові при­жи­ли­ся та­кож «пе­ре­мо­же­ць», «пал­кий» та інші сло­ва.
В останнє де­ся­тиліття у твор­чості Лесі Українки пе­ре­ва­жає дра­ма­тургія. За порівня­но ко­рот­кий час бу­ло на­пи­са­но по­над два­дцять дра­ма­тич­них творів, які відкри­ли но­ву сторінку в історії те­ат­раль­ної куль­ту­ри. Да­то­вані 1913-м – останнім ро­ком жит­тя – тво­ри свідчать, що Ле­сю Українку не ли­ша­ють роз­ду­ми про гро­ма­дянські обов'яз­ки мит­ця, йо­го твор­чий по­двиг.
У стані край­ньо­го вис­на­жен­ня від по­га­ної ро­бо­ти ни­рок Ле­ся згас­ла на 43-ому році жит­тя у містеч­ку Су­рамі в Грузії. А приїха­ла во­на в Су­рамі ра­зом зі своїм на­ре­че­ним Кли­мен­том Квіткою у ве­ресні 1903 ро­ку. Кльо­ня, як во­на йо­го лагідно на­зи­ва­ла, страж­дав від су­хот, во­на – від ту­бер­ку­льо­зу кісток. Навіть сьо­годні ці хво­ро­би вва­жа­ють­ся тяж­ки­ми. Тоді ж – невиліков­ни­ми.
Ле­ся Українка по­мер­ла у Су­рамі (се­лищі в Грузії) у 1913 році. По­хо­ван­ня в Києві про­хо­ди­ло під су­во­рим на­гля­дом кінної поліції.
Тоді вла­да бо­я­ла­ся, що по­хо­рон мо­же пе­ре­тво­ри­ти­ся на національ­ний мітинг, то­му за­бо­ро­ни­ли про­щальні про­мо­ви та пе­ре­чи­та­ли на­пи­си на по­хо­валь­них вінках. По­при це про­ве­сти по­е­те­су в остан­ню путь зібра­ли­ся сотні ки­ян.
А пе­ред са­мим Бай­ко­вим кла­до­ви­щем тру­ну на пле­чах взя­ли­ся нести 6 жінок – по­дру­ги пись­мен­ниці та відомі українські діяч­ки. За спо­га­да­ми учас­ників по­хо­ван­ня, на­товп ще дов­го сто­яв біля мо­ги­ли по­ет­ки, ви­ка­зу­ю­чи тим са­мим про­тест про­ти за­бо­ро­ни про­мов.
Ма­ло хто знає, що за незви­чай­ну си­лу ду­ху і твердість ха­рак­те­ру, Іван Фран­ко на­зи­вав Ле­сю Українку “єди­ним чо­ловіком в на­шо­му пи­семстві”. Мож­ли­во, це бу­ло дійс­но так…

В статті пред­став­ле­на ро­бо­та з фондів му­зею.
Ва­силь Че­ба­ник (1933), Київ
Доч­ка Про­ме­тея. 1971.
Папір, вініпласт. 13,5х11